/Files/images/Shevchenko/Новый рисунок.png

«Не вмре повік твоє святе ім’я!
Йому, як сонцю, вічно пломеніти!»

(добірка учнівських творчих робіт)

КОБЗАР
Маю я книжок багато,
Та найбільший маю дар:
— Чемна ти! — сказав раз тато,
Дарував мені "Кобзар".
В "Кобзарі" садки квітучі
І на конях козаки,
І русалки там на кручі...
Мов найкращі це казки!
Я вже вмію "Гамалію"
І "Підкови" вмію пів,
І колись вернутись мрію
До Тарасових степів.
Як Тарасові віддячу,
Що мене так гарно вчить?
Не годиться — добре бачу
Бути винній і на мить!
Я буду його чигати
За усе, що нам зробив,
Пильно мову цю вивчати,
Що її він так любив.
Він тоді на мене гляне
Зі стіни, з-під рушника:
— Справді, вчиться непогано —
Славна дівчинка така!

Чуприна Тетяна, учениця 7-А класу Харківської ЗОШ№140

ПОРТРЕТ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
До мене сьогодні всміхнувся Шевченко
З картини, що там на стіні.
Читає пісні його залюбки ненька,
Розказував батько мені:
Як вівці він пас — ще малий був хлопчина,
А виріс — великий дав дар:
Для всіх поколінь, для всієї Вкраїни,
Цю книгу, що зветься "Кобзар".
Як книгу святу берегли ми завзято,
З собою забрали у світ,
Як слово Тараса завжди зберігати,
Великий усім заповіт.
Буду й я любити Вкраїну рідненьку,
То може й мені ще не раз
З картини ласкаво всміхнеться Шевченко,
Наш Батько, великий Тарас.

Чуприна Тетяна,учениця 7-А класуХарківської ЗОШ№140

УКРАЇНА, ЯК ВЕЛИКИЙ НАШ КОБЗАР, - ВІЧНІ

Калугіна Анфіса,учениця 9-А класу Харківської ЗОШ№140

Україна...Шевченко... « Кобзар»... Коли промовляю ці слова, чомусь уявляю бронзову постать Тараса Шевченка, що стоїть на дев’ятиметровому кам’яному п’єдесталі у парку як символ пробудження України. Згадую погляд поета-борця з-під нахмурених брів, суворий і гнівний, який наче зазирає в душу кожного й промовляє до всіх українців:
В Україну ідіть , діти,
В нашу Україну...
..Там найдете щире серце
І слово ласкаве,
Там найдете щиру правду,
А ще, може, й славу.
Усі твори Тараса Шевченка об’єднує те, що кожне слово в них – про Україну та її долю: про працю, боротьбу, про ненависть до гнобителів рідного краю, спогади про героїчне минуле і мрії про майбутнє.
І насправді, українці мають усі підстави пишатися тим, що їхня Батьківщина не раз переживала дні могутності й слави, мала справді легендарних героїв, мужньо долала найважчі випробування.
Що б не відбувалося- завжди українці відстоювали свободу і честь свого краю. Ми можемо пишатися тим, що Україна ніколи не поневолювала інші народи, а лише захищала себе від ласих на чуже добро близьких і далеких сусідів.У боротьбі з турками, польською шляхтою, німецько-фашистськими загарбниками вирішальну роль відігравав народ. Відчайдушні запорожці своїм завзяттям і нечуваною хоробрістю наводили на ворога жах. Поляки навіть легенду склали про те, що козак помирає лише після четвертої смертельної рани. Люди вважали за честь померти, захищаючи своїх рідних від ворога. Так само народ самовіддано відбудовував свої міста і села. Країна відроджувалась, виростала з руїн, виховувала нові покоління, закохані у рідну землю.
Тому хочеться сказати постаті Кобзаря: « Тарасе Григоровичу! Зійдіть з п’єдесталу, пройдіться по рідній землі, погляньте, як вона змінилася. Як на її землі з’явилися сучасні міста, як продовжують пінно цвісти сади, поля вкриті золотистим колоссям, як люди можуть вільно жити, займатися улюбленими справами, працювати на благо своєї країни. Порадуйтеся за здійснення своїх мрій. Мабуть, такою ви хотіли бачити Україну? »
Нам, безумовно, є чим пишатися. Україна – прекрасний край . Він славиться родючими землями з багатими врожаями, чудовою природою. Високі шпилі Карпат, їх букові ліси. Хто хоч раз побував у Карпатах, той ніколи не забуде побаченого.
Відпочиваючи в Карпатах, я запам’ятала і ті прекрасні узгір’я, що спускають різнокольорові килими до шумливих рік, спокійних верховин, де бродять тіні забутих предків. А найголовніше - довго вчувається карпатський шум, який неможливо ні з чим порівняти. Не можна не згадати родючі землі центральної України, які дають багаті врожаї: поле жовте, аж очам боляче.
Стиглий колос гнеться під вітром, сполохана хвиля біжить від краю до краю. А над цим – переливчаста пісня жайворонка, що лине десь у високості, в мерехтливому мареві. А як радіємо ми яскравому сонцю кримських курортів, що допомагає відновити сили влітку під час канікул.
Моя уславлена, улюблена Слобожанщина, у весняному цвітінні каштанів і яблунь, сповнена ароматом квітучого бузку і свіжого зеленого вбрання – це все моя країна.
Край дороги гне тополю
До самого долу.
Стан високий, лист широкий
Марно зеленіє,
Кругом поле, як те море,
Широко синіє.
Це і є Україна зі своїми зоряними ночами і рожевими світанками. І невипадково Тарас Шевченко називає її раєм. Це краса, яку треба оберігати, любити. Згадую вивчені на уроках рядки:
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть...
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть.
З « Кобзарем» Шевченка я познайомилася ще в ранньому дитинстві. Вдома була величезна книга – ювілейне видання. Від книги віяло загадковістю. Спочатку мені були доступні лише картинки, але потім поступово почав відкриватися світ створених Шевченком образів. Зачарували мене прекрасні пейзажі України, змальовані геніальним майстром слова, повіяло запахом квіту вишневого (точнісенько, як навесні в селі, де живуть мої родичі), зашелестіли верби, що ростуть «між ярами над ставами», торкнувся душі вітерець, що тихесенько віє над Україною.
Назавжди запам’ятаються дівчата з романтичних балад про дивовижне кохання та гірку розлуку, і героїчні гайдамаки, і прості люди, що страждали, шукали щастя і не могли знайти його у своєму важкому житті за кріпаччини. Хтось з них викликав співчуття, дехто вражав красою душі, був гідний поваги. Але всі вони, як живі , з’являлися перед очима, доки бриніла музика віршованих рядків:
Я так її люблю,
Мою Україну убогу,
Що прокляну святого Бога
Й за неї душу погублю.
І в піснях - думах Кобзаря бринить ота любов до України і українців, без неї немає Шевченка.
У всі часи українцям були притаманні таки риси, як доброта, працелюбність, повага до інших людей, тяжіння до краси і духовності. Це є національними рисами нашого народу.
Кожна людина починається зі знання свого родоводу. А її коріння закладене в батьківській домівці, в материнській пісні. Від матері до доньки передавалися старанно вишиті рушники, сорочки; від батька до сина – земля, любов до неї, вміння відчувати її біль, чути її голос. І до сьогодні в нашій країні зберігаються ці родинні традиції.
З книжок знаємо, що раніше біля вогню довгими зимовими вечорами збиралися за вишиванням чи куделею. Тут, біля родинного вогнища, навчали поважати свій рід, розповідали про його старійшин, про те, як вони жили, що робили, як і які співали пісні. Тут навчалися поважати людей, бути добрими, чуйними до своїх близьких, навчали дітей допомагати один одному, любити одне одного. Зібравшись усією родиною, вирішували, як мають відзначати свята, як мають жити, щоб не було соромно перед людьми. Про таку родину , вольну, нову, мріючи писав Т. Шевченко:
...буде син і буде мати,
І будуть люде на землі,
де простеляться шляхи вільні і широкі:
...І пустиню опанують
Веселії села.
А як ми розуміємо це слово « рід», а від нього « родина», « народ»? Якщо «народ» - то, безперечно, - це наша Україна, наш український народ і ми всі- її діти. Старі, молоді, зовсім юні й ті, хто тільки спинається на ноги – всі !
Немає для нас землі дорожчої за нашу землю, де живуть наші родини. І коли ми говоримо: « Мій рід, моя родина», то у кожного в душі народжується щось таке тепле, ніжне, таке рідне і близьке. Бо ж це, перш за все, найближчі та найрідніші люди: тато, мама, бабуся, дідусь, брати, сестри. Це – рідна домівка: хата, двір, сад, квіти, криниця з чистою джерелицею. Нарешті, проста трикімнатна квартира, де тебе люблять, розуміють, завжди чекають. Це – тихі пісенні вечори і сонячні росяні ранки. Це – вишиванки, це - казки і легенди, мудре народне слово. З усього цього зіткане наше життя, ми- частинка, галузка, гілочка свого великого родового дерева.
Такі спільні зібрання біля родинного вогнища залишаються, на мою думку, у пам’яті людини на все життя як найсвітліша згадка про своє дитинство, про свою сім’ю, про родинні традиції. Тому і закликає великий Кобзар добре знати, хто ми, « яких батьків діти», не цуратися свого рідного краю, рідної мови, бо:
Хто матір забуває,
Того Бог карає,
Того діти цураються,
В хату не пускають.
Існує легенда, за якою Бог створив світ і почав розселяти людей. Кожну націю він чимось обдарував. Українців Бог нагородив красою і піснею, бо без пісні вони не уявляють свого життя. Співають в Україні в радості і в горі, на хрестинах і весіллі, на роботі і під час відпочинку, в свята і в будні. У піснях розкривається душа нашого народу, його славна історія. Калинова кров тече в наших жилах, душа бринить чарівними піснями, ніжними і грізними, веселими і тужливими, як саме життя. В них і войовничі вигуки, і брязкіт зброї, і тупіт звихрених коней, і передсмертний стогін, і голосіння матері-вдови, і журний спів сліпого кобзаря - то все злилось в одну скорботну ноту, урочисту, величну і могутню, як звук органа, що освячує, підносить до небес, єднає з Богом
Чи жила б Україна без кобзи-бандури з її пронизливими, хвилюючими звуками, коли летить осиротіла душа думами-сльозами, спогадами-мріями до рідного лона й рідного неба, де ясні зорі кидають свій чистий відблиск у тихі води. А наша лагідна, пісенна мова! Такі духовні скарби, що своєю красою дивують цілий світ, міг створити народ, позначений Божим Даром.
Ну, що б, здавалося, слова?
Слова та голос – більш нічого,
А серце б’ється, ожива,
Як їх почує...-писав Тарас Шевченко.
У слові бринить душа мого народу. Ніжне українське слово будить у нас людину, воно освячене любов’ю до найдорожчого на землі, воно яскравіє, доки людина живе для добра, доки мудрість і праця квітчають землю, доки живе в людині жага творіння.. Рідна мова – найбільша духовна коштовність, у якій народ звеличує себе, якою являє світові найцінніші набутки свого серця і мудрості, передає з покоління в покоління досвід, культуру і життєдайні традиції. Рідна мова – це тайна, яку упродовж віків творив і шліфував український народ, яка робить народ народом і увінчує найтонші порухи його душі:
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь,-
нагадує Т. Шевченко.
Україна... Моя батьківщина, той найрідніший у світі куточок, де я народилася, де стоїть наш будинок, де могили рідних мені людей, де моя школа, учителі, друзі. Колись Т.Шевченко розпочав свою славнозвісну поему « Сон» словами:
У всякого своя доля
І свій шлях широкий....
Від чого залежить ота доля, отой шлях? Що це – Фатум? Чи , може, творіння рук людських? Думаю, від того, у чому людина вбачає сенс свого життя. Що робить головним: добро чи зло? Звісно, вибір залежить і від умов життя, і від виховання, навіть трохи від генетичної спадковості, але усе ж таки головним чином від власної волі людини.
Мабуть, кожна людина вважає, що її місто, село, де вона народилася і живе, - найкращий куточок землі. Та це і зрозуміло, бо це місце – єдине, неповторне: воно викохало тебе на своїх долонях, збагатило тебе своєю красою, подарувало друзів. Ти – його часточка, його донька і надія. Таким для мене є мій Харків – трудівник, дослідник, культурний діяч.
У ньому дивовижно переплітаються сива давнина і запал молодості, сучасні новобудови й величезні шедеври архітектури минулих століть. Він гордо несе свою славу день за днем із покоління в покоління вже більше трьох с половиною століть. Харків – частка великої України. Я йду вулицями Харкова, зливаюся з прохожими і відчуваю себе відповідальною за майбутнє мого міста. Бо пройде зовсім небагато часу – його буття залежитеме від мене і таких, як я. Це саме нам дбати про наше місто, а з ним- і про всю Україну і від нас залежитеме їх майбутнє.
Думаю, тобто сподіваюся побудувати своє життя так, щоб воно було і цікавим, і корисним для мене і для моєї держави. Хочу залишити по собі хороший слід присутності на Землі, світлу дорогу, якою піде наступне покоління. А для цього треба мати активну життєву позицію та чистоту своїх ідеалів. Тільки маючи чисту душу і прагнення, мождно принести якнайбільше користі своїй землі.
Я вірю, що і своїм нащадкам ми передамо її щасливою і вільною, а над нашими здобутками буде полум’яніти ніжна калина, об’єднуючи своїх дітей – українців. Просто кожний на своєму місці повинен пам’ятати , що відродження в Україні починається і з нього теж. А може – саме з нього в першу чергу.
Україна нам довіряє свою долю, покладається на наші знання, сили і любов. Знання, які, я думаю, згодом переллються у досвід, ми набуваємо щодня. Сили у нас є. А любов до рідної країни – це споконвічлива риса нашого національного характеру. Тільки вона, ця любов, допомогла українській нації вистояти на нелегкому шляху до незалежності, і саме ця любов допоможе нам, молодим, обрати єдино правильну життєву позицію і вивести свою державу на гідне місце серед кращих держав світу. І тільки тоді не буде нам соромно перед нащадками, що, впевнена, будуть набагато розумнішими і кращими за нас.
І сьогодні актуальним є заклик Тараса Шевченка не бути байдужими до долі рідної землі. І знову під час палких суперечок звучать слова:
І забудеться срамота
Давняя година.
І оживе давня слава,
Слава України.
Україна, як великий наш Кобзар, - ВІЧНІ.
МРІЇ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА ПРО МАЙБУТНЄ УКРАЇНИ

Колковський Віталій, учень 9-Б класу

Чужа земля. Безлюдний берег Аральського моря. Куди не кинь оком - піски, піски, піски. На березі - самотня постать. Похилена голова, опущені плечі говорять про те, що людина охоплена відчаєм, тугою. Хто це? Тарас Шевченко, відірваний від рідної України. До болю в серці марив він вишневими садками, співучою рідною мовою, широким розливом могутнього Дніпра. Думками він там, на батьківщині, серед рідних і близьких, знайомих і незнайомих, серед свого народу, за кращу долю якого він карається, мучиться, але не кається. Немає поетові життя без України. Вона його доля, пісня, розпука і надія, його найгіркі-ший біль і найсвятіша мрія. «Доля не шкодувала йому страждань, - пише І. Я. Франко, - але не жаліла і втіх, що били із здорового джерела життя». А найбільшою втіхою для поета була думка про світле майбутнє його України. Поет твердо вірив, що прийде час, коли на його багатостраждальній батьківщині « … розкуються заковані люди… … врага не буде супостата, а буде син, і буде мати… … в сім’ї вольній, новій.»
Тому й не дивно, що Шевченко всією душею прагнув загибелі прогнилого кріпосницького ладу. А звідси - непохитна переконаність поета: незабаром «дні беззаконія і зла» відійдуть у минуле, стануть здобутком історії. Майбутнє уявляється поетові як чудова, квітуча нива, сповнена сонячного тепла і людського щастя. «Нехай житом-пше-ницею, як золотом, покрита, не розмежованою останеться навіки од моря і до моря - слов’янська земля», - писав поет в передмові до «Гайдамаків». Ідея визволення батьківщини була завжди в центрі творчості Шевченка. Він невідступно роздумує над майбутньою долею України і прийшов до виснов-і иьки збройна боротьба принесе жадану перемогу. Він глибоко розумів, що справжнє людське щастя немислиме поза створенням суспільних умов для його утвердження. Перемога революції - це перемога вільної, творчої праці:
Роботящим умам,
Роботящим рукам,
Перелоги орать,
Думать, сіять, не ждать
І посіяне жать
Роботящим рукам.
Митець мріяв про такі нові суспільні відносини, де праця, що перетворює землю, принесе людям радість, задоволення. В своїх поезіях Кобзар малював картини, пройняті духом геніального провидіння. Спрямованість у майбутнє - це, власне, один з провідних мотивів його творчості. Рядками своїх віршів Шевченко проголошував, що прийде час і на його батьківщині
« … спочинуть невольничі Утомлені руки, І коліна одпочинуть, Кайданами куті!
Згадуючи Україну, поет мріяв про чудову, уквітчану землю, теплу і ласкаву. Такою зроблять її вільні трударі, господарі своєї долі. Уявляючи собі щасливими людей майбутнього, Кобзар бачив їх життя повнокровним, а самих - духовно багатими. Він вважав, що тільки в праці закладена справжня можливість свободи людей нового покоління. Ніщо не може протистояти трудовій творчій силі українського народу.
У майбутньому на Україні, гадав поет, не буде перепон для безмежного розвитку науки, людського розуму, людських здібностей. В «Подражанії 11 псалму» автор зазначав:
« Возвеличимо на диво І розум наш і наш язик.»
Патріотизм - характерна риса Т. Г. Шевченка. Його серце було по вінця переповнене любов’ю до рідної батьківщини, народу, майбутню долю якого він не уявляв без поваги до її минулого. Великий Кобзар мріяв про той час, коли історію України буде писати не німець, а самі українці. І на рідній землі зазвучить у повний голос материнська мова. Жінка, мати, гестра •- вони завжди посідали в душі поета особливе місце. їм належало його щире захоплення й співчуття. В новій Україні поет хотів бачити жінку щасливою і радісною в своєму материнстві. Перечитуючи натхненні сторінки поезій Шевченка, присвячених його мріям про майбутнє нашої країни, відчуваєш їх свіжість, пристрасність, життєву схвильованість. Як і передбачав поет, квітучою і незалежною стала і наша батьківщина. Гаряче серце митця, наче звертаючись до нас сьогодні зі сторінок своїх творів, хвилює і зворушує безмежною вірою в людину, в світлий прийдешній день моєї рідної землі. Та не треба забувати, що завтра починається сьогодні. І ми повинні працювати так, щоб зробити Україну великою і могутньою державою/
Народження генія

Дмітрієв Святослав, учень 9-А класу ХЗОШ№140

Ранок… Ось з-за високих дніпровських схилів з’явилися перші золоті промені сяючого лика Дажбога . Повіяв холодний ранньовесняний вітер… Зашуміли пташки , і вже можна почути їх тиху розмову .Затріпотіли пелюстки квіток , ще укритих потемнілим снігом , що гордо височіють над могилою Кобзаря .Але чого ж це вони такі невеселі ? Адже сьогодні , 9 березня , в нього День народження … Та , проте , де ж люди , що завжди приходять сюди , щоб пом’ янути великого сина України-матінки «незлим , тихим словом» і низько вклонитися його нетлінному праху ? Чи не забули вони про свого національного героя , про вчителя і вірного товариша ?Тільки дніпровські хвилі не забули про нього , і , хлюпочучись , проспівали йому славних пісень про волю , козацьке життя , красу і незрівнянну чарівність його рідної землі , шумуючи , б’ючись об високий берег біля підніжжя Чернечої гори , на якій «заповів» себе поховати славний син української нації ,незламний борець за її свободу і гідне життя…
А ось і люди. Біжать діти , переганяючи один одного , щоб привітати Тараса Григоровича з цим світлим святом . І ось знову чути розмову пташок : «Люди йдуть , люди йдуть ! Вони не забули ! А ось і квіти . Та які пишні , які гарні . Давай зірвемо хоч одну» . А інша пташка й відповідає : «Ні , не смій ! То для Тараса Григоровича ! Хай хоч після смерті його душа порадіє щирим подарункам .Адже яким важким було його життя .Ти , мабуть, не знаєш про нього нічого. Молода ще . То давай я тобі розповім про нього.
«Було це 200років тому , коли нас з тобою тут ще не існувало , і тоді сталося те, заради чого тут влаштували оце дивовижне свято .У той час , коли російська армія , серед солдатів якої було чимало наших співвітчизників , які не пошкодували свого життя заради визволення східнослов’янських земель з-під гніту загарбників , гнала війська грізного французького імператора Наполеона I , раз за разом перемагаючи їх , вступила до Парижу , у звичайному непримітному українському селі Моринці 9 березня 1814 року в сім’ї кріпака Григорія Івановича Шевченка та його дружини Катерини Якимівни народився хлопчик . А , у той час , у село прийшла звістка про перемогу у війні . Та чи згодадувались новоспечені батьки , що їх новонароджений син також стане , у свій час , переможцем , тільки не полководцем , і не французи тоді будуть переможеними ,а зброєю його стануть перо і лист паперу ,і переможе він російського імператора , губителя і винищувача української нації . Батько пішов до сільської ворожки , просячи розказати йому синову долю. А мати нагнулася над колискою , задумливо дивлячись на дитину і каже собі : «Ким ти виростеш ? Що чекає тебе ?» . І після цих слів перехрестила сина і ніжно поцілувала його.Ось прибігла сестра , Катерина .Вона стала навшпиньки аби краще роздивитися братика. «А як його звати ?»-спитала вона . Мати ж одповідає : « Назвемо Тарасом» . У той час повернувся батько . Він , запинаючись , таку річ промовив : «Сказала мені віщунка , що бачила вона нашого сина з пером і пензлем . Бачила вона імператора у діамантовій короні . Бачила , що він боятиметься нашого хлопчика». Та умовчав батько про довгі роки в казематі , про муки сина України .Тихенько помолився перед іконою Божої Матері . Так на світ з’явився новий українець , який потім стане всесвітньо відомим Кобзарем , вічно живим і духовно молодим .»

Україна плаче

Та у цю радісну мить Україна не святкує народження свого великого сина . Не до цього їй ! Тяжко стогне вона у нестерпних муках під владою загарбників – москалів . Особливо жорстокими були поміщики . Вони безжально знущалися над українським народом , гнобили і принижували його , знищували усіляки помисли про незалежність , засаджували до казематів , страчували , вбивали , забирали молодиків в рекрути , висилали українців до Сибіру , у надзвичайно важкі умови проживання , відправляли на каторгу …
Звісно , що у таких складних умовах годі було й казати про якийсь духовний розвиток українського народу . Проте , на щастя ці слова так і не стали дійсністю , оскільки саме у ці скрутні часи , як не дивно , з’являється незліченна кількість письменників і поетів , які створюють багато творів , в яких вони висловлювали надію на жадане визволення України з-під влади іноземних загарбників . Серед них особливо виділяється творчість Тараса Шевченка . Він же першим з них почав свій творчий шлях…

Дитинство й початок творчого шляху Кобзаря

Невдовзі після народження на маленького Тарасика одне за одним обрушуються біди . Спочатку помирає мати . Нею для хлопчика стала старша сестра Катерина . Він буде вдячним ій за це все життя і ніколи не забуде її . Проте вона вийшла заміж , а Тарас залишився наодинці зі злою мачухою , яка ненавиділа його. Невдовзі помирає й батько . Саме у цей час у 12-річного підлітка з’являється захоплення живописом. Він дуже хотів навчитися малювати . Але державна політика народного просвітництва передбачала заборону бідному населенню країни отримувати освіту. Проте Шевченко був наполегливим . Він прийшов працювати наймитом до д’ яка – п’яниці , сподіваючись отримати хоча б якусь освіту , і коли ця спроба виявилася невдалою , він пішов працювати прибиральником до міської гімназії , де підслуховував інформацію , яку отримували учні . Так він навчався граматики . Проте з часом , 16-річний Шевченко був вимушений піти служити козачком до пана Павла Енгельгардта . Робота була надзвичайно нудною . Потрібно було стояти цілий день біля пана , виконуючи всі його примхи . І на фоні всього цього він не покидав наміру створити власні картини . Таємно , вночі , переховуючись від пильного погляду пана , він перемальовував картини , які висіли на стінах панського палацу . Проте справжню жагу до мистецької діяльності неможливо сховати на довгий час . І дійсно , пан Енгельгардт помітив захоплення парубка . Сталося це в литовському місті Вільно ( Вільнюс ) . Тоді пан вирішив віддати юного Шевченка на навчання при Віленському університеті до портретиста Яна Рустема . В 1831 році панська сім’я разом з Шевченком переїздить до Санкт-Петербурга-тодішньої столиці Російської імперії . Там , з наміром створити собі домашнього живописця , пан віддав його до Імператорської Академії Художеств . Так почали формуватися творчі здібності майбутнього митця ...
Саме тоді Шевченко робить перші кроки у віршуванні .
Кiлькiсть переглядiв: 0